Виступ на педагогічній раді

Презентація

Тема: “Створення моделі соціалізуючого простору як змістовного вектору ефективної адаптації вихованців інтернатного закладу”

        Школа вже протягом тривалого історичного часу є провідним чинником соціалізації особистості.

      Процес соціалізації – процес становлення та розвитку особистості, який передбачає навчання та засвоєння  людиною виховних цінностей, норм, установо, зразків поведінки; подальший розвиток та засвоєння її соціально - культурного  та суспільного досвіду.

      Відповідно до викликів часу і проблем соціального становлення особистості пошук нових моделей розвитку освітнього простору, спрямованого на забезпечення соціально-педагогічних умов успішної соціалізації дитини, тривав завжди.

Але враховуючи те, що зміни в суспільстві щоразу накладають додаткові вимоги стосовно готовності випускника школи як особистості до взаємодії з соціумом і, як наслідок, активної адаптації до нових умов життя,  загострюється проблема пошуку оптимальних шляхів розбудови освітнього простору, здатного забезпечити набуття молоддю позитивного соціального досвіду та вироблення стійкої позиції її протистояння суспільним викликам сьогодення.

Соціальний простір – один з видів простору, багатомірний простір  соціальних процесів, відносин та досвіду, що функціонально пов’язані між собою.

      Постає правомірне запитання: яким чином визначити реальну потребу в моделюванні такого простору. Коротко можна відповісти трьома словами: аналіз стану, досвід, перспективи.

      Особливістю створення моделі соціалізуючого простору є сприяння соціальній адаптації та інтеграції особистості, яка виражається в допомозі підліткам у самовихованні, їх захисті від життєвих незгод, конфліктів, самотності, створення умов вільного розвитку його духовних і фізичних потреб, поступовому залученні в систему суспільних відносин.

       Пропоную опис різних моделей соціалізації  - як цілісної структури, в яку тісно вплетені освітнє й виховне середовище, що мають поєднувати соціальний вектор.

     Соціологічна модель припускає засвоєння учнями як стихійних (вулиця), так і організованих (школа) впливів соціального середовища. Досвід свідчить, що така модель може бути прийнятною в контексті соціалізації дітей з особливими освітніми потребами.

Інтеріоризаційна модель заснована на зовнішній підтримці бажаної для оточуючих людей поведінці.  У підлітка складається система внутрішніх регуляторів, звичних норм поведінки, зразки якої демонструються найближчим оточенням. Як правило, таким чином соціалізуються діти, які великою мірою залежать під впливу неблагополуччя у родині, соціпльного оточення . девіантної поведінки.  З огляду на це при побудові соціалізуючого простору пропоную активувати потяг учнів до колективних форм життєдіяльності через тренінгове навчання.

Інтеракційна модель - результат міжособистісної взаємодії, що й визначає тип сприйняття світу. Сприятлива взаємодія сприяє формуванню довіри до інших людей і встановленню тісних контактів із ними.

       Зазначені моделі соціалізації мають наступні характеристики:

1. рольового тренінгу – модель заснована на сприйнятті людиною загальних цінностей у результаті чого відбуваєтьсяаовизації2222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222222 дотримання загальновизнаних норм і стандартів поведінки стає потребою індивіда, елементом його мотиваційної структури;

2. соціального научіння – в основі  моделі формула «стимул-реакція», яка розуміє соціалізацію як модифікацію людської поведінки через «дозування» стимулів, тобто пропорцій покарань і заохочень з метою отримання бажаної реакції;

3. міжособистісного спілкування – процес соціалізації, за цією моделлю, відбувається через міжособистісне спілкування, шляхом групового впливу на індивіда;

4. когнітивна – модель побудована на ідеї, що поведінка індивіда детермінована його знаннями, сукупність яких утворює в його свідомості образ оточуючого світу. Головним  акцентом соціалізації при цьому є навчання мисленню, розвитку пізнавальних, моральних та емоційних структур людини.

5. морального розвитку –  модель увібрала низку принципів морального удосконалення людини та визначає, що на ранніх стадіях діти намагаються уникати покарання та одержати нагороду.

Формування  соціалізуючого простору неможливо без визначення принципів його побудови, які залежать від ступеня відкритості навчально-виховного процесу, характеру взаємовідносин між учасниками навчально-виховного процесу.

Принцип гуманізму процесу виховання передбачає «визнання
цінності дитини як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону

життя, здоров’я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, надання їй допомоги у життєвому самовизначеннії»

Принцип  природовідповідності  –  це визначення змісту,  методів та

 форм педагогічного впливу на особистість у відповідності з її віком, родинним становищем, своєрідністю характеру, темпераменту, індивідуальних особливостей сприйняття соціального оточення.

      Дотримання принципу  дозволяє у процесі соціалізації дитини враховувати рівень її розумового розвитку, працездатність, рівень пізнавальної і практичної активності, темп роботи, ставлення до навчання і суспільно значимих дій, рівень вольового розвитку, наявність і характер інтересів. Тому при виборі форм і методів виховання й соціалізації дитини має бути застосований, у першу чергу, індивідуальний підхід.

        Не менш важливим є усвідомлення взаємозв’язку процесів соціалізації та саморозвитку особистості, які тривають,  паралельно. Так, адаптація до нових умов не може бути успішною без самоорганізації особистості.

Принцип співробітництва реалізує демократизм, рівність, партнерство у соціально суб’єктних відносинах батьківської та педагогічної громад. Педагоги, батьки разом з дитиною накреслюють цілі, зміст корекційної та виховної діяльності, обирають форми співтворчості, дають оцінку взаємовпливу, корегують процес його соціалізації.

 Принцип соціальної узгодженості обумовлює необхідність узгодженості засобів родинно-шкільного виховання реальній соціальній дійсності. Умовами його реалізації є не тільки координація зусиль сім’ї та школи але й врахування найрізноманітніших чинників всього соціуму, усунення негативних впливів у соціалізації підлітка, забезпечення соціально-педагогічної допомоги і захисту особистості.

Принцип соціокультурності вказує на те, що процес соціалізації підлітка спрямовується на формування соціальної культури особистості, яка знаходить своє відображення в культурі поведінки, мовлення, спілкування, в засвоєнні та привласненні нею загальнокультурних,  надбань. За таким умов у родинно-шкільному виховному просторі забезпечуватиметься «ситуація успіху» соціалізації підлітка з ознаками її проективності.

      Наведений  вище опис різних моделей соціалізації дозволяє найбільш оптимально визначити компоненти соціалізуючого простору  - сукупність різноманітних умов і впливів на особистість школяра, а також можливостей, що надаються освітньо-виховним середовищем навчального закладу

        Перший із них - соціальний компонент, представлений взаємодією різних суб’єктів освітньої діяльності.

       Необхідними заходами для забезпечення виконання цієї умови  є такі:

- забезпечення учнів позитивно мотивуючою інформацією про використання й розвиток комунікативних умінь, їх застосування в різних життєвих ситуаціях;

- забезпечення учнів необхідною інформацією про принципи, норми, правила й засоби спілкування, про використання резервів саморозвитку в комунікативній діяльності.

        Таким чином, проаналізувавши основні умови, представлені вище, можна виділити чинники, що гарантують їх реалізацію: активне використання різноманітних тренінгів, спрямованих на розвиток комунікативних здібностей учнів.

         Головними принципами їх проведення є:

- на обговорення можуть бути винесені всі проблеми, як індивідуальні, так і групові;

- будь-який учень може розповісти про свою, або будь-чию проблему; 

- окрім шкільних на обговорення можуть бути винесені і домашні проблеми;

- обговорення має бути спрямованим на таке вирішення проблеми, яке виключає пошук і покарання винних;

- вихователь не повинен нав'язувати учням своєї думки під час обговорення проблеми;

- вихователь може проаналізувати позицію класу, але дуже обережно, без авторитаризму;

- висловлені дітьми думки повинні привести до позитивного вирішення проблеми; під час проведення тренінгового заняття  діти повинні сидіти тісним колом, що має принципове значення.

       У тренінговій діяльності  традиційна його функція дисциплінарна, відійшла на задній план. Головним стало формування навичок співробітництва, соціальна адаптація учнів. Виходячи з концептуальних аспектів розбудови моделі соціалізуючого простору педагогу  необхідно враховувати:

- вікові періоди: адаптація, соціалізація, інтеграція особистості;

- сфери соціалізації: діяльність, спілкування, свідомість;

- рівні соціальних відносин: дитина – дорослий, дитина – дитина (рівний рівному) та змішаний.

         Наступний компонент - технологічний, який включає навчально-пізнавальну діяльність школярів, професійну діяльність учителів.

        Заходи, що дійсно сприятимуть реалізації умов соціалізації школярів:

- суб’єктно-суб’єктні відношення між учасниками навчально-виховного процесу;

- активне використання різного виду тренінгів, спрямованих на розвиток ціле покладання в учнів; рефлексії, що сприяє використанню резервів самонавчання особистості старшокласника;

- розширення кола заходів культурологічної спрямованості, які сприяють взаємодії учнів із зовнішнім соціумом; спектру спортивних заходів, проведення заходів, спрямованих на розвиток когнітивно-творчих здібностей учнів; охоронно-оздоровчих заходів, спрямованих на запобігання захворювань учнів, а також підвищення рівня культури здоров’я.

       За умови розробки та впровадження моделі соціалізуючого простору будуть відбуватися якісні зміни як в навчально-виховному середовищі навчального закладу, так і в сім’ї, на рівні місцевої громади, що поступово зближує життєдіяльність усіх соціальних інститутів.

     Як бачимо  модель соціалізуючого простору є більш притаманною навчальним закладам, невеликим за чисельністю учнів.  Чим менший контингент дітей, тим легше усунути досить характерні для масової школи такі негативні явища, як когнітивне і емоційне перевантаження, відсутність можливості певного контролю простору, виникнення стресу і конфліктів.

 По-друге, цільова настанова функціонування такої моделі  зосереджена, в основному, на формуванні конкретного чинника соціалізації – рівня пізнавальної культури (або іншої соціальної якості).

За ступенем використання зовнішніх соціалізуючих факторів і впливів вона є більш спрямованою на використання внутрішніх резервів навчального закладу.

 При цьому підвищуватиметься ступінь узгодженості впливів соціальних інститутів на особистість, зменшуватиметься деструктивний характер соціуму, внаслідок чого урізноманітняться шляхи позитивної соціалізації підлітків, зросте ступінь їх готовності до соціальної взаємодії.

 Школа стане відкритим центром  насамперед, у співпраці з суб’єктами зовнішнього впливу за типом діалогу, а не диктату, що й призведе до створення цілісного життєвого простору дитини.